Наполеон і Україна

Військових сил недостатньо для захисту країни, тим часом як країна, що захищається народом, непереможна (Наполеон Бонапарт)

15 серпня 1769-го року, 250 років тому, в маленькому містечку Аяччо, що знаходиться на острові Корсика, народився хлопчик на ім’я Наполеон Бонапарт, який за декілька десятиліть став відомим всьому світу. Про сьогоднішнього ювіляра написані тони літератури, а фільмів про нього знято більше ніж про Леніна. Тому немає сенсу шукати прискіпливо якісь новели в його біографії. Цікавим видається інша постановка питання – а чи така людина, як Наполеон, потрібна сучасній Україні і чи змогла б вона призвести нашу країну до процвітання? Питання це зовсім не риторичне і не стосується альтернативної історії. Скоріше тут йдеться про те, чи можна сьогодні побудувати модернову державу, спираючись на силу та авторитет однієї особистості чи все ж таки потрібно спиратися на щось інше, наприклад на громадські інституції, як це відбувається у розвинутих країнах? Але для побудови цих інституцій потрібно інколи витратити багато років, чого не хоче приймати до відома більшість наших громадян, а блискучий авторитарний лідер може забезпечити «все і одразу» за декілька років. Чи те тільки ілюзія?   

Покровитель олігархів

Образ Наполеона сьогодні має дещо романтичний відтінок. Це й не випадково – багато відомих письменників та діячів культури працювали на імператора французів, у інших, як у Дюма і Гюго, батьки служили солдатами в його армії і передали своїм дітям багато розповідей, які потім, завдяки літературному таланту дітей, стали часткою створеного міфу про Наполеона. Крім цього, розмір фігури та діянь Бонапарта перебільшені на тлі інших діючих осіб його часу та грандіозними суспільними змінами, які пробудила до життя Велика французька революція XVIII століття.

Наполеон у своїй внутрішній політиці зробив ставку на великі гроші, на «олігархів», як сказали би сьогодні. Він дав їм можливість казково збагачуватися, але і контролював, вимагаючи кошти, зокрема на безкінечні війни. «Для ведення війни мені необхідні три речі: по-перше – гроші, по-друге – гроші і по-третє – гроші», - казав імператор. Ось маленький приклад - у 1812 році Джеймс Майєр Ротшильд прибув до Парижа з Франкфурту і заснував банк, який фінансував зокрема повернення Наполеона з Ельби і став однією з провідних установ у європейських фінансах. Банківська родина Ротшильдів у Франції вкладала гроші у великі війни та колоніальну експансію. Поки все йшло добре, війни були успішними, а банкіри та промисловці збагачувалися, система, побудована Бонапартом, добре працювала. Але як тільки у великого полководця почалися проблеми, олігархи відвернувся від свого благодійника і зробили це за залізною логікою – для збереження капіталів потрібно бути у добрих відносинах з усіма сильними людьми цього світу. Ставка на одну, нехай і дуже яскраву особистість, призведе рано чи пізно до краху і всі бізнесмени це добре розуміють.

З іншого боку, за часів Наполеона Франція була досить успішною країною, яка мала не тільки розвинуту економіку, але й була головним «постачальником» нових суспільних та політичних ідей, які користувалися попитом в Європі і тим самим, загрожували існуванню старого феодального ладу, який згодом завдяки ним і припинив існування. Бонапарт після свого фактичного приходу до влади у 1799 р. модернізував хитку фінансову систему та створив Банк Франції, побудував ефективну систему збору податків, розміщував масштабні позики, продавав землі, які раніше належали Католицькій церкві, продав Луїзіану до США, грабував завойовані райони та вилучав продовольчі запаси, а також робив реквізиції в контрольованих країнах, таких як Італія. Він прибрав старі гільдії, монополії і торгові обмеження, ввів метричну систему та сприяв вивченню інженерії. Проте підприємці мали небагато можливостей скористатися цими реформами, бо то не був світ справедливого бізнесу, а скоріше – вдалих спекулянтів та бюрократів. Наполеон забезпечив захищений внутрішній європейський ринок шляхом систематичного виключення всього імпорту з Британії (так звана континентальна блокада). Але майже всі французькі інновації того періоду концентрувалися на озброєннях і потребах армії і не стосувалися галузей громадського життя.   

Сьогодні в Україні популярні ідеї щодо необхідності боротьби з олігархами і монополізмом, який вони використовують на свою користь. В цьому сенсі, авторитарний правитель України, схожий на Наполеона, якщо прийшов до влади, однозначно би підтримав олігархів та спирався на них у своїй політиці. Бо великі корпорації є одночасно і найбільшими платниками податків, яких набагато легше контролювати, ніж мільйони малих приватних підприємців. І коло осіб, з якими потрібно про щось домовлятись, теж невеличке, що полегшує керування. Таким чином, той, хто сьогодні хоче сильного та авторитарного лідера на чолі України, повинен розуміти, що той буде спиратися в своїй політиці на великі фінансово-промислові групи, які максимально монополізуватимуть економіку.   

Перший «спаситель» серед політиків

Сучасний французький історик Жан Тюлар, який написав книгу про Наполеона, назвав її «Міф про спасителя», маючи на увазі, що імператор французів якщо когось і рятував після свого приходу до влади, то скоріше нотаблей та банкірів, але ніяк не французький народ, робітників та санкюлотів.  Саме Наполеон започаткував «моду» на політиків – спасителів, яких прагнули різні народи світу у XIX-XX ст. До чого призвели ці «спасителі», добре відомо – нескінчені війни, мільйонні втрати своїх та чужих народів у боротьбі за майбутнє щастя… В останню чверть XVIII ст. Франція вступила, будучи однією з найбагатших і багатолюдних європейських країн. За чисельністю населення (27 млн в 1775 р.) вона лише відносно небагато поступалася Росії (30 млн), перебувала в більш-менш рівному становищі з Австрією і значно перевершувала Іспанію (трохи більше 10 млн), Англію (близько 10 млн) і Пруссію (6 млн). В результаті наполеонівських воєн, Франція втратила близько 1 млн 700 тис людей вбитими, пораненими та померлими від хвороб, що дорівнює 6% населення країни. Як бачимо, «спаситель» не так рятував, як ефективно сприяв смерті багатьох французів. Щоправда, треба визнати – постійні війни з Францією розпочали європейські володарі, які смертельно боялися французьких революційних ідей, що загрожували їхньому майбутньому.

Наполеон був політичною дитиною Великої французької революції 1789 року, яка знищила всі юридичні привілеї і намірилася створити політичний і громадський порядок, повністю заснований на рівності прав і можливостей. Цивільний кодекс, розроблений в часи Наполеона, гарантував повну рівність щодо права власності та права вільного укладання контрактів (принаймні для чоловіків). За думкою відомого політолога, Френсіса Фукуями, Велика французька революція вивільнила сили, які мали сформувати два різних типи політики ідентичності. Один напрямок цієї політики вимагає визнання гідності особистості, а інший - достоїнства колективів. Перший, індивідуалістичний, виходить з передумови, що всі люди народжуються вільними і рівними у своєму прагненні до свободи. Політичні інститути створюються для збереження якомога більшої частини цієї природної свободи - з урахуванням тих вимог, які пред'являє життя в суспільстві. У ліберальних демократіях рівний для всіх захист особистої незалежності став основою всіх моральних моделей. Бонапарт був прихильником ідентичності колективів, що було в його часи новим підходом, бо поняття «нація» тільки формувалося. Він боровся під час свого правління з двома силами, що тоді народжувалися – націоналізмом та лібералізмом. Ця боротьба була політично вивірена – коли треба, Бонапарт міг розіграти із себе і націоналіста і ліберала, в залежності від обставин та своїх інтересів. Але більшою мірою він вибирав колективізм, що демонструють зокрема бюлетені Великої Армії, де в текстах з’являється шовіністичний присмак. При цьому Наполеон бачив Європу об’єднаною, з єдиною політичною та економічною системами. «Сполучені штати Європи» – таку назву він пропонував для цієї формації, і треба сказати, що вона і сьогодні не втратила свої актуальності.  

На додачу, потрібно згадати про віддану любов абсолютної більшості французів до Наполеона під час його правління. Не зважаючи на постійні війни і великі людські втрати, прості люди були готові і в 1815-му році, після поразки при Ватерлоо, битися за свого імператора. Популярність серед народу дає ту саму легітимність правителю робити багато з того, що інші можновладці собі не можуть дозволити -  піднімати податки, робити великі рекрутські набори серед селянства, поводити себе авторитарно та під час грубо. Люди готові все вибачити популярному вождю, який знаходиться в ареолі слави.

                                                                     ***

Біографія такої масштабної історичної постаті, якою є Наполеон, дає нам розуміння того, що чекати на «спасіння» від правителів марно. Не треба створювати кумирів та обожнювати тих, хто знаходиться при владі. Успішною країна може стати тільки за тієї умови, коли народ у вигляді громад набуде суб’єктності і зрозуміє, що він може вдало керувати та розвивати свої землі за допомогою виборних і контрольованих представників. Саме народ у своїй масі може відстояти свою країну від агресора та дати раду дурням при владі, якщо вони ідуть не в той бік і забули, для чого пішли в політику. І навпаки, якщо людям байдуже на те, що відбувається в державі, ця держава перетвориться на територію, яку зможе поєднувати тільки сильна центральна влада, яка за допомогою апарату примусу буде зберігати лояльність окремих територій. Але ослаблення цієї влади буде відразу нести в собі ризики розпаду всієї системи, тобто держави. Попри те, що Наполеон був геніальною особистістю, стиль і методи його управління виглядають застаріло у сучасному світі. А якщо брати ширше, то можна стверджувати, що авторитаризм немає шансів на успіх, бо буде в усіх аспектах відставати від більш успішних систем, що призведе рано чи пізно до кризи державності. Перспективним виглядає складний багаторічний шлях впертої роботи та поступових перетворень, яким потрібно іти, якщо ми хочемо процвітання України.