Пастка для ведмедя

Фабій Максим в боротьбі проти Ганнібала, окриленого військовими успіхами, вирішив ухилитися від ризикованої вирішальної битви і тільки обороняти Італію. За це він заслужив прізвисько Кунктатора (повільного-Авт.) і великого полководця.

Фронтін, «Стратегеми»

Останнім часом в публічному просторі активізувалася дискусія щодо можливості початку повномасштабної війни, яку може найближчим часом розпочати Росія проти України. Деякі коментатори абсолютно раціонально вказують на високу імовірність вторгнення російської регулярної армії на українську землю та закликають бути готовими до цього. Тема війни постійно лунає в інформаційному просторі та активно використовується в політичній боротьбі, бо вона дійсно хвилює українське суспільство. Хтось з політиків закликає до миру, хтось до пожвавлення підготовки до відсічі агресору на полі бою. Військова риторика настільки заполонила собою екрани телевізорів та моніторів, що стає все складнішим розібратися у цій темі. Але ми спробуємо зняти зайві інформаційні нашарування та зрозуміти, наскільки такий розвиток  подій є вірогідним.

Що таке війна?

Для того, аби було добре зрозуміло, про що іде мова, потрібно описати термін «війна» та пояснити, що під ним мається на увазі в цьому матеріалі.  Є відома фраза Карла фон Клаузевіца, що «війна є ніщо інше, як продовження державної політики іншими засобами». Сам дослідник військової справи розділяв це поняття на дві складові частини – себто військові дії та ідеї війни, тобто цілі, яких хоче досягнути та чи інша держава. І абсолютно правильно К. Клаузевіц вказував на те, що війна виконує завдання саме політики та підпорядковується її цілям. І якщо змінюється політика, то і разом з нею змінюється війна та її напрямки. Відомий китайський полководець Сунь-Цзи вважав, що головна війна іде у психологічному плані і достатньо виграти її в голові вашого ворога, як він буде приречений на поразку. Дослухаємося до думки знаних спеціалістів та не будемо розглядати суто військовий аспект проблеми (кількість особового складу в армії, техніки, літаків, іншого озброєння, можливі напрямки ударів), а краще сконцентруємося на тому, що в дійсності може вирішити війна для учасників протистояння чи за яких умов вона може розпочатися.

Ідеологія конфлікту

Цей матеріал не залишає простору для глибинної історичної ретроспективи україно-російських відносин. Тому, автор пропонує проаналізувати події з 90-х років минулого століття до сьогодення. В травні 1991 року, державний міністр закордонних справ Сінгапуру Джордж Йонг-Бун Йео, аналізуючи вірогідні наслідки розпаду СРСР, говорив: «Щоб не трапилось, матінка Росія, як і раніше величезна, озброєна тисячами ядерних боєголовок, багата на природні ресурси, залишатиметься провідним гравцем... Тема, яка постійно повторюється в російській історії, це та, що росіянам треба час від часу робити стратегічні відступи перед новим наступом». Після стратегічного відступу у вигляді дезінтеграції «червоної імперії», Росія переживала складні часи внутрішньої нестабільності та не мала сил на зовнішню експансію, ведучі війну у Чечні та боротьбу з проявами внутрішнього сепаратизму в інших суб’єктах федерації. Але, не зважаючи на всі внутрішні проблеми, Росія намагалася максимально не втрачати зовнішньополітичних позицій, а країни новоствореного СНД відразу почала розглядати, як територію своїх привілейованих інтересів.

Перший президент Росії Борис Єльцин під час свого виступу на 40-ій Генасамблеї ООН в 1994-му році чітко сформулював ці інтереси. Однією з головних тем його промови стали проблеми безпеки і прав людини на території колишнього СРСР. Глава російської держави заявив, що відносини з країнами СНД є економічним і зовнішньополітичним пріоритетом Росії. «Основна ноша миротворчої діяльності лежить сьогодні на плечах Російської Федерації ... Ми не можемо залишатися байдужими до долі своїх співвітчизників (в інших країнах СНД – Авт.)» – заявив Б. Єльцин. Інші російські ідеологи, наближені до влади, пішли ще далі і запропонували створення нового союзу між колишніми радянськими республіками.  «Зміст союзу: спільний митний і економічний простір, «російсько-українське екю», подвійне або загальне друге громадянство, спільна охорона і оборона кордонів, попередні консультації з основних питань зовнішньої та оборонної політики (додаткове важливе зауваження: впевненість в союзі у Російської Федерації, навченої гірким досвідом, виникне не раніше, ніж на Україні перейдуть до адекватного федеративного устрою)…без перевірки на міцність нашої волі, без примусу до дружби, ми не в змозі досягти союзу зі старшиною, правлячої бал в українській державі», - заявляв знаний російський «яструб», керівник Інституту країн СНД К. Затулін у 1996-му році, в своїй статті у «Незавісімой газеті».  

Фактично ці заяви та зміст зовнішньої політики Росії щодо України вказували на те, що «старший брат» бачить українську державу, як країну із обмеженим суверенітетом. Так само, як московські царі у свій час обмежували кожного наступного українського гетьмана у XVII ст. щодо ведення самостійних зовнішніх відносин, російськи можновладці 90-х років намагалися поставити під контроль зовнішню політику України. Чому саме цей аспект хвилював керманичів Кремля? Бо відсутність своєї закордонної діяльності свідчить про об’єктність держави, її нездатність самостійно формувати зовнішні пріоритети. Таку країну згодом у світі ніхто не буде сприймати, як окрему одиницю. Отже, подальша ліквідація державності зможе відбутися без зайвих проблем, спротиву місцевої армії та суспільства. 

Наприкінці XX – го століття Росія ще не мала достатньої сили, аби нанести удару по українській незалежності. В той же час, наш північний сусід активно використовував інші важелі впливу – економічний тиск, підкуп корумпованих еліт, активну пропагандистську роботу за допомогою свого ТБ, газет, сайтів, книг, які активно просувались в українському середовищі. Потрібно окремо звернути увагу на те, що агресивна політика щодо України була притаманна Росії починаючи з розпаду СРСР у 1991-му році і не є специфічною політикою В. Путіна чи його адміністрації. «Демократичний» Б. Єльцин так само хотів «держать и не пущать» Україну, як і авторитарний В. Путін.

Саме Україна найбільше за всі інші уламки колишньої імперії хвилює московське керівництво. Те, що «українське питання» саме болісне для Росії, кремлівські стратеги продемонстрували  після появи у друку в 1997-му році книги «Велика шахівниця» відомого американського політолога та аналітика Збігнева Бжезинського. «Україна, новий і важливий простір на євразійській шахівниці, є геополітичним центром, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестає бути євразійською імперією», - писав З. Бжезинський. Реакцією московського політичного бомонду на вихід цієї книги була неприкрита істерика. Більше того, у російських політологів, політиків та експертів з’явилася специфічна «хвороба Бжезинського» - заочне спростування цього його твердження. Це захворювання частково залишається і сьогодні, але найбільшого поширення в Росії воно набуло у 2000-х роках. Тоді, учасники політичних ток-шоу, автори аналітичних статей в газетах та журналах намагалися опонувати З. Бжезинському та доводити те, що Росія може прекрасно існувати без України.  Демонструючи, таким чином, наскільки в них болить це питання і що воно є ключовим у подальшому існуванні Російської держави. Американський експерт став справжнім уособленням загрози розпаду РФ для російських державників. Як влучно зазначив місцевий політтехнолог Гліб Павловський у статті на смерть З. Бжезинського у 2017-му році: «політична теорія втратила сильний розум, а російська партія геополітичної параної втратила сакрального ворога».

Сутність капкану

Чому твердження З. Бжезинського так зачепили всю політичну верхівку РФ? Тому, що вони дуже добре знають історію виникнення Російської імперії на початку XVIIІ – го століття. Після підпорядкування собі Лівобережної України, Московське царство і його цар – Петро I отримали великі матеріальні ресурси, розвинуту українську економіку, освічене населення та інтелектуальну еліту. Достатньо згадати про ідеологів створення імперії – українців Феофана Прокоповича та Стефана Яворського, які не тільки були близькими до царя людьми та його радниками, але і фактично архітекторами побудови нової потужної абсолютистської держави з повним контролем релігійного та світського життя монархом. Без участі українців, створення нової імперії навряд чи відбулось, бо геополітичне положення України створювало підстави для виходу російської держави до Чорного моря, Східної Європи, Балкан, а також до торгівельних шляхів, що проходили цими регіонами. Багаті українські землі давали базу для подальшої територіальної експансії московських царів, яка не припинялася до самого падіння імперії Романових у 1917-му році. Потім, із невеличкою перервою, вже оновлена імперія  - СРСР, продовжила боротьбу за землі та вплив. І раптом, у 1991-му році головна цеглина цієї держави – Україна, була прибрана із імперського фундаменту, який з тих пір не може знайти точку опори.

Дійсно, нинішня РФ без України, її території та демографічного та інтелектуального ресурсу, не зможе зберегти статус «великої держави» по декільком причинам:

1)Територія України, її геополітичне положення, необхідні Росії для контролю над Чорним морем, виходу на кордони декількох країн ЄС, таких як Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія. Це дасть можливість набагато активніше впливати на ці країни, ніж в ситуації, коли територія РФ знаходиться сьогодні від них на відстані більше тисячі кілометрів.  Крім цього, без України, європейська частина російської території буде все більше провалюватись у лихоліття – з одного боку людям державна пропаганда розповідає про жахи сучасної Європи, чим відвертає від неї, а з іншого росіяни залишаються європейським народом, хоч і з деякими особливостями, і не зможуть перетворитися на азіатів у найближчий перспективі.    

2) Без України та Білорусі у складі РФ розмивається міф про «триєдиний народ», який вийшов з однієї колиски – Київської Русі. Якщо взяти до уваги, що це три різні народи, то історію Росії потрібно починати з Володимиро-Суздальського князівства, яке знаходилось далеко від всіх основних міст і подій Русі, не мало ніякого впливу на оформлення держави та прийняття християнства. Отже і нащадок цього князівства – Московське царство, не може насправді вважатися «третім Римом», колискою великої цивілізації, а є поєднанням авторитарної азійської влади кочового типу зі слов’янською культурою.  Без міфу про «триєдиний народ» історія Росії втрачає «велике минуле» та імперську основу.    

3) Якщо подивитись на історію XX-го століття, то можна побачити, що український інтелектуальний потенціал грав одну з найважливіших ролей у побудові економічної та військової основ СРСР. Саме в Україні були зосереджені багато науково-дослідних інститутів, конструкторських бюро, виробничих потужностей. Найкращі спеціалісти, вчені, господарники традиційно перетягувалися до імперського центру – Москви, де їм надавалася робота, житло та умови кращі, ніж вдома. Значна частина російської еліти має українське коріння. Сьогодні саме українці являють собою той етнос, в якому зацікавлені росіяни, бо серед них є багато кваліфікованих працівників, вони швидко інтегруються в місцеве суспільство та розчиняються в ньому, в них немає великих культурних та релігійних відмінностей. Отже, без підживлення українськими працівниками, вченими, та діячами культури Росія приречена на подальшу інтелектуальну деградацію. Замінити українців немає ким, бо представники розвинутих країн світу не поїдуть жити до РФ, не будуть її розвивати та модернізувати.      

4) Приєднання території України до РФ життєво необхідно правлячій в Росії верхівці для утримання влади, адже це буде найсильнішим наркотиком для росіян, які побачать, що хоч їхня батьківщина не поважає права та свободи громадян, не забезпечує конкурентного рівня життя та підвищує з кожним роком розрив між багатими та бідними, проте Кремль може вести успішні завойовницькі походи, протистояти США, диктувати свою волю країнам Європи.

Не зважаючи на досить прагматичну політику, в Москви немає іншого вибору, ніж намагатися приєднати до себе Україну, і особливо Київ, який вона вважає колискою своєї цивілізації. Зовнішньополітична агресивність правлячого режиму обумовлена економічною слабкістю Росії, що виробляє біля 2% світового ВВП і тому не може протистояти на рівних Заходу. Отже, намагається діяти асиметрично – підточуючи основи та єдність світових демократій, використовує методи підкупу місцевих еліт та пропагандистських впливів на місцеве суспільство, активно використовуючи інтернет комунікації та соціальні мережі.  Мирне співіснування із Заходом неодмінно призвело б до подальшої демократизації російського суспільства і краху існуючої системи влади, яка не зможе жити в конкурентних політичних умовах, вигравати на відкритих виборах та будувати модерну економіку.

Сучасна Росія приречена на агресивність проти України і не може відмовитись від спроб її загарбання. Росіяни багато вибачать своїм керманичам – поразки у Сирії, Африці чи будь-де ще, але тільки не втрату України. Бо в їхній пропагандистській парадигмі українці є часткою російського народу, які не можуть жити іншим життям та будувати своє окреме демократичне суспільство. Українській цивілізаційний вибір може бути тільки невдалим в уяві пересічного росіянина. Якщо Україна почне успішно розвивати свою економіку та підвищувати стандарти життя, вона цим самим нанесе нищівного удару по світосприйняттю російського суспільства та системі влади. Кремль надійно потрапив в «українську пастку», коли з одного боку, не може залишити Україну у спокої, а з іншого не має ресурсів і можливостей для її швидкого підкорення.      

Гра без правил

Міжнародну політику порівнюють з грою в шахи. В цій грі противники мають однакову кількість фігур на дошці та можливості для проведення комбінацій. З деяким перебільшенням, можна порівняти «холодну війну», що відбувалася між СРСР та США у гру в шахи. Сучасне протистояння Росії із Західним світом виглядає так, нібито в одного з гравців є всі фігури на дошці, а в іншого для захисту короля є тільки пара пішаків. В цій складній ситуації росіяни вибрали найбільш оптимальну тактику поведінки, пов’язану з непрямими зіткненнями із супротивником. До речі, коли прямі зіткнення інколи відбуваються, як це мало місце у Сирії, в лютому 2018-го року, російське воїнство зазнає нищівної поразки.  Саме тому Кремлівські стратеги  обирають інші методи ведення військово-політичних операцій, які можна порівняти з «грою у Чапаєва», коли однією своє фігурою можна збити з дошки кілька ворожих. Це має своє вираження у відносно невеликих, у порівнянні з військовими, витратах на пропаганду в іноземних країнах, втручання в процес виборів, підкуп місцевих еліт та багато інших невоєнних заходів. 

Потрібно звернути увагу на те, що розповсюдження фейків та пропагандистських матеріалів в ЗМІ та соціальних мережах грають ту саму роль в РФ сьогодні, що раніше виконувала артилерійська підготовка, яка послаблювала оборону супротивника перед наступом. Антиукраїнська істерія, яка вже впродовж п’яти років заповнює собою ефіри федеральних каналів, купа статей на різних сайтах, виступи на багаточисельних конференціях виконують одну функцію – підготувати населення Росії до війни з Україною. Пересічні росіяни тепер дуже добре знають, чому саме потрібно змінити уряд в сусідній країні та врятувати співвітчизників, які страждають від утисків місцевих «фашистів». Ідеологічно – пропагандистська база для інтервенції ретельно підготовлена і суспільні настрої постійно підігріваються заради максимальної мобілізації суспільства.

Один із зовнішньополітичних російських пророків, Сергій Караганов, у минулому році в інтерв’ю російському сайту «Украина.ру» заявляв про те, що «Україна недієздатна держава, в цій країні за роки незалежності так і не з'явилася національна ідея».  Така ситуація склалася, на його думку, завдяки відсутності відповідальної національної еліти в країні. Треба визнати, що С. Караганов має рацію в тому, що українські політики готові у боротьбі між собою майже на все і витрачають на це протистояння більшу частину своїх сил та ресурсів. В результаті, в них майже не залишається енергії на розбудову країни. Росіяни трактують цю ознаку, як можливість відносно легко знищити українську державність, бо не бачать ознак готовності місцевих еліт битися за свою країну до кінця.

Правлячі кола Росії дуже добре знають, що Україна не має шансів у найближчому майбутньому увійти до військово-політичних блоків, які зможуть забезпечити її від агресії. НАТО не буде приймати України до своїх лав, бо це означатиме дуже високу вірогідність прямого військового конфлікту з РФ, на що гарантовано не піде більша частина країн цього блоку. Не будуть угорські, румунські, німецькі солдати воювати за українську незалежність. І більше того, уряди цих країн виступатимуть проти цього, адже вже звикли до напівзамороженого конфлікту на Сході. Ситуація, коли Росія ще більше застрягне в Україні, буде грати тільки на руку США та частково – європейцям. Бо тоді, у російського ведмедя не вистачить сил на множення конфліктів в інших частинах світу і суттєво впаде можливість маневрувати, адже з української території путінські війська відступити просто так не зможуть, бо це буде початком краху існуючої російської державності. 

Зміна правлячого режиму в Росії на більш демократичний призведе до розпаду держави впродовж декількох років, адже наверх вилізе така купа протиріч, які існують в гігантській державі – національні, культурні, релігійні, що з ними неможливо буде впоратися. В ситуації, коли Москва не зможе жорство контролювати всі місцеві еліти та території, досить швидко розпочнеться дезінтеграція РФ. З іншого боку, якщо до влади в Кремлі прийде інший авторитарний чи тоталітарний лідер замість В. Путіна, в нього все одно не буде достатньо ресурсів для проведення агресивної зовнішньої політики і він існуватиме під постійною загрозою втрати народної довіри, тому що економіка країни надалі відставатиме від розвинутих країн світу і населенню не буде чого запропонувати у сенсі підвищення стандартів життя всередині чи боротьби за «руський мір» ззовні. Гарного виходу із цього протиріччя між демократією та авторитаризмом Росія не має.  Але скільки ще буде продовжуватися агонія імперіалістичного монстра, сказати важко – може 10 років, а може і 20-30.      

Для того, аби зрозуміти подальші кроки РФ в агресії проти України, потрібно звернути увагу на тези з виступу начальника Генерального штабу ЗС Росії Валерія Герасимова під час зібрання у Академії військових наук, що відбулося 2 березня 2019 року.  «Сьогодні розширюються види воєн і істотно змінюється їх зміст. Збільшується кількість суб'єктів, що беруть участь у збройній боротьбі. Поряд зі збройними силами суверенних держав воюють різні бандформування, приватні військові компанії і самопроголошені «квазідержави». Активно залучаються засоби економічного, політичного, дипломатичного, інформаційного тиску, а також демонстрація військової потужності в інтересах посилення ефективності невійськових заходів. Військова сила застосовується, коли не вдалося досягти поставлених цілей невійськовими методами», - розкриває суть сучасної російської стратегії ведення воєн В. Герасимов. Отже, Росія буде намагатися максимально використовувати невійськові методи, але підкріпляти їх танками та солдатами. «Як і раніше, залишається актуальним принцип досягнення раптовості, рішучості і безперервності стратегічних дій. Діючи швидко, ми повинні випереджати супротивника своїми превентивними заходами, своєчасно виявляти його вразливі місця і створювати загрози нанесення йому неприйнятного збитку. Це забезпечує захоплення і утримання стратегічної ініціативи», - повчає генерал В. Герасимов. Це можна перекласти на загальновживану мову таким чином – максимальна дестабілізація ситуації у місцях, які вибрані для агресії, а потім миттєве введення військ для контроля територій з одночасним повідомленням для всього світу про те, що збройні сили РФ захистили місцеве населення від фашистів-націоналістів і вдячні люди вже обрали собі нових лідерів, які згодом виявляться слухняними маріонетками Москви.

Завтра була війна

Виходячи з викладеного вище, війна між Україною та Росією в тій чи іншій мірі буде мати своє продовження. В залежності від зовнішніх та внутрішніх обставин в РФ, ця війна буде мати різні обличчя та способи ведення. Погано те, що в російсько-українських відносинах останніх 25 років першу скрипку грає завжди РФ, яка значно перевищує Україну по всіх показниках – об’єму економіки, військовому потенціалу та міжнародній вазі. Відповідно, ініціатива теж завжди знаходиться на боці Росії, а також тотальна матеріальна та військова перевага. Достатньо зазначити, що Запланований бюджет 2019-го року на збройні сили України складає близько 3,7 млрд доларів США. Ще стільки ж піде на фінансування СБУ, МВС, Служби зовнішньої розвідки, РНБО і т.ін. Якщо скласти все до купи, то вийде максимальне значення у $7,4 млрд. В той самий час, тільки військовий бюджет РФ офіційно складає $46 млрд (а за іншими оцінками, більше $60-ти млрд), що перевищує український аналог у 12 разів.

Спроби домовитись з Росією з боку будь-яких українських політиків приречені на невдачу. Всі поступки будуть тимчасовими. Захоплення України теж може відбуватися частинами – сьогодні Харків, за рік Одеса, згодом Дніпро і, нарешті, Київ. Без української столиці правлячі кола РФ не можуть обійтися, бо саме на київській землі, як основі сучасної російської державності та імперскості, побудований російський міф, що розкручується останні 300 років. В. Путіна та його оточення цікавить вся Україна, без виключення і вони готові планомірно і послідовно досягати своєї мети. Для цього, на російсько-українському кордоні вже сформоване військове угрупування у кількості 80 тис вояків, розгорнуті ракетні комплекси «Іскандер», мобільні та повітряні підрозділи. Сюди ж  можна додати 45-тисячне угрупування в Криму і зрозуміти, що загроза більш ніж реальна.

При цьому всьому, Україна зовсім не приречена на поглинання «старшим братом». Але починати планування спротиву потрібно з розуміння невідворотності нападу РФ, в незалежності від сили та зовнішньополітичної орієнтації української влади. Чим скрутніше буде ставати внутрішнє становище Росії, тим більше буде шансів на початок відкритої агресії у вигляді прямого військового вторгнення.  

Ось стислий перелік дій, які буде використовувати Росія проти України:

1) Підігрівати протестну активність у Східно-Південних регіонах країни та у Києві. Спиратися у цих діях на маргінальні соціальні елементи, яких у бідній країні, якою є Україна, завжди вистачатиме. Можлива організація одиночних чи масових терактів, ударів по громадській інфраструктурі. Завдання – посіяти недовіру до місцевої та центральної влади, продемонструвати її неспроможність керувати, підтримувати безпеку та покращувати життя людей. Втрутитись у політичну боротьбу між різними політичними силами, допомагати усім проти всіх, аби ослабити українську владу в цілому.

2) Підтримувати вогонь конфлікту в Донбасі, регулярність обстрілів та бойових дій малої інтенсивності. Це робиться для вирішення декількох завдань одночасно – тримати у напрузі українське суспільство, підтримувати окуповані території на Сході у стані зубожіння, списуючи це на військові дії та відтягувати на цей відрізок фронту всі найбільш боєздатні українські військові формування. 

3) Політико –пропагандистські дії, направлені проти України, які включатимуть у себе прямий політичний тиск, використання проросійських чи корумпованих політиків з-за кордону, інформаційна обробка як українського населення так і громадськості розвинутих країн. Мета – з одного боку продемонструвати невміння/неможливість реформування української держави, з іншого довести те, що українці і росіяни є братніми народами, які самі розберуться між собою без допомоги посередників.    

4) Пряма військова агресія, яка буде задіяна під приводом захисту російськомовного населення, приборкання хаосу на якихось територіях, як відповідь на провокації чи теракти на російській землі, начебто заподіяні українськими військовими. На думку нинішнього головнокомандуючого силами НАТО у Європі, американського генерала Кертіса Скапаротті, Росія може вдатися і до ядерної зброї та атакувати сусідів. Зрозуміло, що в першу чергу подібна небезпека чекає на Україну.

Чим може відповісти Україна:

1)Банальна істина, але потрібно насамперед укріпляти збройні сили і витрачати на це якомога більше грошей. За допомогою західних партнерів проводити модернізацію війська та постійно готуватися до різних варіантів відбиття російської агресії. Тільки сучасні підходи та підготовка бійців і офіцерів може нівелювати перевагу росіян у кількості. Крім цього, потрібно розвивати загони територіальної оборони, в яких громадяни повинні бути готові відстоювати свої рідні міста та села.

2) Консолідувати суспільство, направити сили на розвиток країни, знайти національний консенсус у побудові потужної економіки, залучення інвестицій, захисту прав власності, розвиток малого та середнього бізнесу, ефективну роботу судової та правоохоронної систем, боротьбу з топ-корупцією. Протиставити закритому авторитарному російському суспільству відкрите українське демократичне суспільство з максимальною свободою підприємництва.

3) Завдавати РФ асиметричних ударів, проявляти ініціативу, шукати слабкі місця супротивника та намагатися ще більше послабити його. Не можна тільки відповідати на дії, потрібно створювати свій порядок денний, планувати, розробляти сценарії, позбавляти ворога ресурсів та давати зрозуміти, що напад на Україну обійдеться йому дуже дорого.

4) Росія є і в найближчій перспективі буде залишатися головним геополітичним фактором, що впливає на існування української держави. Тому потрібно системно вивчати цю країну, її особливості, долучати до цієї роботи провідні аналітичні центри та вчених. Тільки науковий підхід та системна робота, незалежна від політичних фігур сьогодення, допоможуть напрацювати стратегію взаємодії України з РФ та підкажуть вірну тактику у протистоянні.   

Більше двох тисяч років тому римський диктатор, а згодом консул Квінт Фабій Максим успішно зміг послабити армію непереможного на той час карфагенського полководця Ганнібала, суттєво зменшити його можливості та скоротити контрольовану ним територію, при цьому не давши ворогу ні однієї великої битви. Програючи Кремлю у військовій потузі та технічному забезпеченню, українському керівництву потрібно вибрати найбільш успішну оборонну тактику, яка може бути застосована в цих умовах. Зрештою, перемігши у свій час Карфаген, давній Рим став найрозвинутішою державою Середземномор’я.  Чому б Україні не піти цим шляхом, який добре зарекомендував себе багато років тому?  

Але при всій успішності дій з українського боку виглядає дуже ймовірним повноцінне вторгнення росіян. До цього їхнє керівництво кличе сама доля, чи іншими словами, невідворотність закону розпаду імперій, який повинен відбуватися на тлі великого крововиливу. Принаймні це нам доводить історія. Наприклад, розпад Британської імперії відбувся як наслідок Другої світової війни, Австро – Угорської, як наслідок Першої світової війни. Розпад СРСР стався майже безкровно, окрім деяких міжнаціональних конфліктів. Російська Федерація є правонаступницею СРСР і теж приречена на подальший розпад, бо проводить імперську політику розширення та протистоїть всьому розвинутому світові. 

Поштовхом процесу дезінтеграції стануть повномасштабні воєнні дії в Україні, які розпочне російське керівництво в найближчим часом. В кремлівському розумінні влада у Києві дуже слабка і треба її тільки підштовхнути багнетами своїх солдатів, і вона впаде, а український народ радісно зустріне «братушек».  Насправді все не так, але в Москві не вивчають українські реалії, покладаючись на висновки своїх експертів, подібних до Володимира Жириновського, що прямо закликають до бомбувань Києва та розв’язування відкритої війни. В Росії, засліпленій войовничим запалом, забули відомий вислів Наполеона про те, що багнети добрі всім крім одного - на них не можна сидіти.

Дещо парадоксально, але саме під час війни Україна отримає шанс на швидкі суспільні та цивілізаційні перетворення. Тому військові дії для українців стануть одночасно і випробуванням і шансом на порятунок. В умовах, коли одна сторона значно поступається іншій у матеріальних та воєнних можливостях, Україні потрібно максимально вимотувати супротивника, діяти асиметрично, ставати країною свободи і можливостей, намагатися наносити болісні удари по супротивнику. Наприклад, знищуючи його професійні військові кадри на Донбасі. До речі, не завадить вивчити сучасний досвід дій Росії проти країн Заходу і зрозуміти, що і малими силами можна наносити відчутних ударів, коли є воля та розуміння завдань протистояння.

Україна вже стала пасткою для «московського ведмедя» і скоріше за все, стане його могильником. Єдине питання залишається відкритим – чи після цього збережеться українська державність? Відповідь на нього ми дізнаємося впродовж найближчих 10-15 років, які потрібно прожити не тільки у напрузі та готовності для спротиву, але продемонструвати вміння якісно перебудувати систему управління країною, зростити нову відповідальну національну еліту та  довести жагу до життя української цивілізації в цілому. Дуже б не хотілося, аби молода українська держава впала у прірву історії разом в обіймах з Росією. Щоб цього не сталося, кожному українцю потрібно багато працювати і на себе і на свою країну, перетворювати її з архаїчної пострадянської корумпованої республіки на місце, де хочеться жити і яке приваблює. Саме тоді проект «Україна» зможе зайняти своє достойне місце у сучасному світі.