Чотири голови Олександра Невського

Багато історичних особистостей після своєї смерті використовуються майбутніми поколіннями у пропагандистських цілях, перетворюючись на героїв та патріотів країн, про існування яких вони за своє життя і не здогадувалися. Князь Олександр Невський і не міг собі уявити, що він стане захисником усієї Русі від «навали німецько-шведських феодалів» та укладе стратегічний тимчасовий союз з монголами, щоб за двісті років його нащадки скинули їхнє панування. Тим не менш, стратегічний вибір між Заходом та Сходом князь встиг зробити, чим надав подальшому розвитку Північно-Східної Русі ті специфічні риси, які проглядаються і в сьогоднішній російській політиці та суспільному ладі. Цьому також безперечно посприяли його нащадки, які стали Московськими князями, а потім і царями.      

Святий та благовірний

Незважаючи на те, що росіяни традиційно розглядають початок своєї історії  на території України, до тих історичних постатей, які народжувалися на російській землі, в них набагато більше любові та поваги. І чи не першим подібним героєм російська історична традиція розглядає князя Олександра Ярославича. За деякими оцінками, він народився 30 травня 1220-го року чи 13 травня 1221-го року, отже встановити час його народження достеменно неможливо. Також, невідомо, хто була його мати, але батьком його був князь Ярослав Всеволодович, пізніше великий князь київський та володимирський.  

Під час князювання Олександра Невського, його намагалися навернути до католицтва. Збереглися відомості про два листи від папи римського Інокентія IV, де йому пропонується дозволити побудувати католицький храм у Пскові та самому перейти до католицизму.  Таким чином, князь міг би убезпечити свої землі від нападів лівонських хрестоносців. Подібним шляхом тоді ж пішов литовський князь Міндовг, який прийняв католицтво, а коли загроза нападу хрестоносців знизилась, повернувся до поганства. Важко сказати, за якими причинами Олександр Ярославич не прийняв католицтва, але для православної церкви він став справжнім героєм, який відстояв віру від зазіхань із Заходу. Тому за 40 років після смерті князь був канонізований у якості місцевого святого, а пізніше, у XVI ст – у якості загальномосковського. До наших часів не дійшли свідчення та зображення того, як виглядав Олександр Ярославич. Але в перші століття після канонізації його зображували у чернечому вбранні. Культ святого благовірного князя Олександра Невського ,тим не менше, почав ширитися тільки у XVIII столітті, коли його рештки були перенесені з міста Володимир до новозбудованої столиці імперії – Санкт –Петербургу. Російський самодержець Петро I саме розпочав війну зі шведами і йому був потрібен прообраз героя стародавніх часів, який також вів військові дії проти скандинавів.         

У наступні 200 років, храмів, присвячених святому Олександру Невському, побудовано було безліч на території колишньої Російської імперії, в усіх великих містах і в деяких екзотичних, таких як Ашхабад. Мабуть, задум був такий, щоб туркмени також оцінили діяння стародавнього князя, здивувалися цим звершенням  та перейшли у православ’я. За інформацією настоятеля Олександро-Невської лаври у Санкт-Петербурзі, єпископа Назарія, всього існує  865 об'єктів, названих на честь святого князя. З них: соборів - 30, храмів і церков - 455, прибудов 138, монастирів - 5, будинкових храмів - 23, храмів-капличок - 28, каплиць - 177, молитовних будинків - 3, похідних храмів - 2, парафій - 4 (ті парафії, храми яких ще не побудовані).  «У всіх єпархіях Руської Православної Церкви повинен бути хоча б один храм на честь Олександра Невського. Цей святий заслужив, щоб його пам'ятали всюди, по всій Русі великій, тому що його перемоги і його життя - приклад нам, і ми повинні бути йому вдячні за то, що ми існуємо», - вважає намісник Олександро-Невської Лаври. Незважаючи на таку приголомшливу кількість храмів, присвячених святому князю, він не асоціюється сьогодні зі смиренним святим. Образ воїна майже повністю витіснив фігуру захисника православ’я.

Видатний полководець

Новий образ князя Олександра Ярославича з’являється на початку XVIII ст. Росія веде Північну війну зі Швецією за вихід у Фінську затоку та Балтійське море. У 1724 році російський цар Петро I видає указ Священному синоду, який наказує зображати Олександра Невського виключно як воїна. З тих самих часів образ ченця поступається місцем полководцю, що несе в собі повідомлення про колишні перемоги росіян над шведами.  

Перший свій героїчний полководський вчинок князь Олександр Ярославич здійснив у 1240-му році, коли розгромив на місці перетину річок Іжори та Неви (там де розташований тепер Санкт-Петербург) військо шведів, яке начебто хотіло чи то пограбувати Новгородські землі чи захопити місто Ладогу чи сам Новгород. Ось як подає мотиви загарбників сучасний російський шкільний підручник: «На початку липня 1240 шведські лицарі висадилися на березі Неви. Вони надали походу хрестовий характер: сходили на кораблі під спів релігійних гімнів, під благословення католицьких священиків. Тут вони хотіли створити опорний пункт для наступу на Новгород. У стародавньому переказі зберіглося звернення шведського вождя до новгородського князя: «Якщо хочеш противитися мені, то я вже прийшов. Прийди і поклонися, проси милості, і дам її, скільки захочу. А якщо станеш проти, захоплю і розіб'ю всіх і поневолю землю твою і будеш ти мені рабом і сини твої». Це був ультиматум».  

Насправді, під стародавнім переказом підручник має на увазі «Житіє святого благовірного князя Олександра Невського», написане через 140 років після події, і яке містить купу абсолютно фантастичних тверджень. Наприклад, що більшість шведів, загинули в битві не від дій дружинників Олександра Ярославича, а від янголів Господніх, які знищували їх на іншому березі річки Нева, куди військо князя не мало доступу. Крім цього, «Житіє» поминає  тільки одного загиблого шведа по імені, і це  – воєвода Спиридон. Суто шведське ім’я, як бачимо. Саме тому, автори підручника для школярів замаскували цей документ під «стародавній переказ».

В реальності, про цю подію згадує лише одне джерело – Новгородський Перший літопис. Згідно нього, шведи висадилися у незаселеному ніким місці і безцільно стояли там декілька днів, поки не підійшла дружина Олександра Ярославича та не розбила переважаючи сили ворога. За цей свій вчинок князь і отримав прізвисько «Невський». Цікаво, що про цю подію шведські джерела нічого не знають, хоча начебто загарбники понесли дуже відчутні втрати. А військо О. Невскього, згідно літопису, понесло зовсім невеликі втрати у Невський битві. Новгородців загинуло: Костянтин Луготиниць, Гюрята Пінещинич, Намест, Дрочило Нездилів син шкіряника, а всього 20 мужів з ладожанами, чи менше. При цьому, за словами літописця, битва тривала цілий день. Дивно виходить – цілий день билися, а втрат фактично немає.  

Як би там не було насправді, дуже складно віднести цей епізод до боротьби новгородців з «вторгненням шведських феодалів». Особливо, коли брати до уваги те, що за півстоліття до цього, у 1187-му році, тодішня столиця Швеції – місто Сігтуна, було захоплене карелами, естами та новгородцями та знищене вщент. У якості трофею новгородці тоді забрали до себе цінні церковні ворота, які встановили в своєму місті, у соборі Святої Софії. Подібними епізодами наповнена історія Європи того часу, достатньо подивитись на те, що декілька століть скандинави грабували та нищили землі половини континенту, який страждав від їхніх дій набагато сильніше, ніж Новгородська земля. Невська битва, тим не менш, на сьогодні теж відійшла на другий план в історичній пам’яті.

Державний діяч

У 1930-ті роки про Олександра Невського згадала радянська історична наука. І теж не просто заради цікавості. В той час СРСР готувався до війни з Німеччиною і з’явилася потреба у давньоруському герої, який успішно протистояв «німцям», перемагав їх на полі бою та вів вдалу політику об’єднання руських земель у єдину державу.  На замовлення влади радянський режисер Сергій Ейзенштейн у 1938-му році знімає кінофільм «Олександр Невський», в якому демонструється блискавична перемога князя над німецькими лицарями, яким він став на заваді у бажанні захопити Русь та зробити усіх русичів рабами. В кіно є епізод, де під владу ворога потрапляє місто Псков. Всі глядачі повинні були здригнутися від жаху, коли бачили що коять лицарі  - вбивають населення, грабують місто і взагалі - ненавидять все руське.  

Але мудрий вождь – князь Олександр Невський, збирає військо, веде його на ворога та перемагає у так званому Льодовому побоїщі на льоду Чудського озера. Подія ця трапляється через два роки після перемоги над шведами, але князь зображується не молодою двадцятирічною людиною, а лідером всіх руських земель, які не підпали під монгольську навалу, яка в той самий час відбувалася південніше. Після його блискавичної перемоги німці багато століть бояться іти на Русь. Принаймні так описували цю подію деякі історики. «Поразка німців на Чудському озері 5 квітня 1242 р відстрочила їх наступ на Схід - Drang nach Osten, - який був лейтмотивом німецької політики з 1202 по 1941 рік», - стверджував популярний російський історик Л. Гумільов.  Отака вона, підступна німецька політика – майже 700 років намагалися захопити ліси і болота, які знаходяться між Псковом та Новгородом!

Насправді, битва на Чудському озері, мала зовсім не той розмах, що її намагалися намалювати радянські історики. До нашого часу дійшло п’ять джерел про ті події і одне з них – Ливонська римована хроніка, тобто свідчення з боку ворогів О. Невського, написана через декілька років після битви.  В ній позначено, зо у битві з боку «німців» брало учать у кращому випадку 35 лицарів, які дійсно могли бути німцями та до 500 озброєних слуг, які набиралися з числа місцевих селян – естів або чуді чи чухонців, як їх називали новгородці. Згідно хроніки, 20 лицарів загинули на полі бою, а ще шість потрапили у полон. Зрозуміло, що втрати простих воїнів ніхто не рахував. По факту маємо невеличкий бій між військом Олександра Ярославича та силами Дерптського (зараз місто Тарту) єпископства, в якому переміг новгородський князь.

Але завдяки кінофільму С. Ейзенштейна, ми знаємо про купу фантастичних подробиць, які більшість сприймають за чисту монету. Наприклад , про купу лицарів, що потонули під льодом Чудського озера. Але про подібний епізод джерела взагалі не згадують. Знаменита фраза кіношного Олександра: «хто до нас із мечем прийде, той від меча і загине» є нічим іншим, як творчим переказом епізоду з Нового Заповіту, зокрема Євангелія від Матфея: «Поверни свій меч на місце, - сказав йому Ісус. - Всі, хто береться за меч, від меча і загинуть».

Потрібно додати, що кіно про Олександра Ярославича, після укладання пакту Молотова – Ріббентропа було покладено на поличку, бо німці стали на той час союзниками. Але після 22 червня 1941-го року і початку німецько – радянської війни, ця картина слугувала вірою і правдою радянській пропаганді ще багато років. А в 1942-му році був заснований радянський орден Олександра Невського, на якому можна побачити профіль самого князя у бойовому шоломі. І майже ніхто не помітив, що зовнішній вигляд історичного персонажу нікому не відомий. Замість нього використали актора Миколу Черкасова, який зіграв князя у кіно. Радянська пропаганда намагалася зробити з Олександра Ярославича непереможного полководця, який не програв ні однієї битви. Але перемоги князя не йдуть ні в яке порівняння з деякими його сучасниками, такими як видатний монгольський полководець Субедей, що керував понад 20-ма воєнними кампаніями, пройшов півсвіту та ніколи не програвав битв, зробивши величезний внесок у побудову Монгольської імперії.

Євразієць всєя Русі

Знову реінкарнація постаті Олександра Ярославича в новому образі відбулася вже на початку XXI ст. в Російській Федерації. За результатами широкомасштабного опитування росіян 28 грудня 2008 року, Олександр Невський був обраний «іменем Росії». Щоправда, ходили плітки, нібито справжнє перше місце зайняв Й. Сталін, але тодішнє російське керівництво ще не було готово для глорифікації «вождя усіх часів та народів» і тому висунули переможцем більш нейтральну фігуру. Тим не менше, цікавість до стародавнього князя виникла у зв’язку з геополітичним дрейфом Кремля на Схід і посиленням конфронтації із Заходом. Тут стали в нагоді роботи «євразійців» - учасників руху, який виник серед російської еміграції 1920-30-х років. «Євразійці» запропонували новий погляд на історію та призначення Росії – відкинути європейський вектор розвитку та увібрати до себе східний.

«Євразійська концепція знаменує собою рішучу відмову від культурно-історичного «європоцентризму»; відмова, що випливає не з будь-яких емоційних переживань, але з певних наукових і філософських передумов ...», - писав один з родоначальників «євразійства» Петро Савицький. Якраз в пошуку наукових передумов ці діячи згадали про князя Олександра Ярославича, який за сім століть до того став першим справжнім «євразійцем», що зробив однозначний вибір на користь монголів проти Заходу. Принаймні так це бачили деякі з представників російської еміграції, які щоправда, жили здебільшого у європейських країнах, а не поїхали шукати ідеологічних братів, наприклад, у Монголію чи Китай.  «Треба було вибирати між Сходом і Заходом. Двоє найсильніших руських князів цього часу зробили вибір по-різному. Данило Галицький вибрав Захід і з його допомогою спробував вести боротьбу проти Сходу. Олександр Невський вибрав Схід і під його захистом вирішив відбиватися від Заходу… Підпорядкування Олександра Орді інакше не може бути оцінено, як подвиг смирення», - писав ще один знаний «євразієць», історик Г. Вернадський. «Існує особливий туранский етнопсихологічний тип, властивий кочовим народам Азії. Для нього, зокрема, характерні: пріоритет духовного над матеріальним, прагнення до чітко окреслених і не допускає «розброду і хитання» кордонів світогляду, стійким цінностям і формам самосвідомості. Ці риси в рівній мірі властиві і російському народу, що дозволяє говорити про спільність низки ознак етнічної психології росіян і туранців, а так само про туранські елементи в російській культурі», - зробив висновок відомий філолог М. Трубецькой.

Саме на цій ідеї будують свої стратегії сучасні російські геополітики, педалюючи тему «окремої російської цивілізації», про що неодноразово казав і президент Росії В. Путін. Російська правляча верхівка шукає вихід із складного становища – для збереження влади їм потрібно дистанціюватися якомога далі від демократичних країн та знайти собі союзників серед сильних авторитарних держав, які не тільки не будуть звертати увагу на утиски прав та свобод російського населення, а ще й підтримуватимуть ці репресивні дії. Як стверджує відомий російський політолог С. Караганов: «окремі перспективні ідеї в російському зовнішньополітичному арсеналі є. Наприклад, Велике євразійське партнерство».  І зараз на службу цьому партнерству заступає князь Олександр Ярославич, який народився 800 років тому, але досі не втратив своєї привабливості для різних поколінь теоретиків та практиків ідеології та пропаганди. Тепер в його біографії, мабуть, будуть відшукувати добре ставлення до китайців та повагу до жорсткої руки і ненависть до інакомислячих…

Фігура Олександра Ярославича, а точніше той чотирьохглавий образ, що був створений багатьма авторами, починаючи з ченців, літописців, істориків і закінчуючи ідеологами та геополітиками, найкращим чином відповідає сьогоднішньому політичному курсу Російської Федерації. З точки зору Кремля князь виступав одночасно захисником держави від зазіхань підступного Заходу та спирався на допомогу Сходу. Сьогоднішня геополітична ситуація в очах російських володарів виглядає так само – потрібно давати відсіч західному впливу, при цьому бути молодшим братом для Китаю, за допомогою якого створити новий полюс сили на планеті. І немає значення, що китайці зневажливо ставляться до своїх «союзників» - росіян, використовуючи їх тільки у якості сировинного придатку. У Москві розраховують отримати «залишки зі столу» після китайської перемоги та розпаду західного блоку у вигляді своєї зони впливу на пострадянському просторі та у Східній Європі. Так само колись Олександр Невський розраховував за допомогою свого союзника – хана Батия укріпити та розширити свою особисту владу. І треба сказати, що це йому вдалося і саме нащадки князя стали володарями Московської держави та перетворили її на царство. Але сучасна Росія знаходиться в повністю протилежній ситуації, нагадуючи собою скоріше Монгольську імперію перед її розпадом. О. Невський був князем невеликої території, що за допомогою монголів зміг розширити свій вплив та закласти фундамент перетворення невеличкого Володимиро-Суздальського князівства на потужну державу, хоча він цього, скоріш за все, і не розумів, будучи людиною свого часу. Сучасна Росія, натомість є величезною за територією країною, в якій живуть люди різних культур, мов, релігій, яких разом тримає тільки військова та поліцейська сила і традиція. Але і вони не зможуть довго рятувати безперспективну Росію від дезінтеграції, також не зможе цього зробити і покійний князь Олександр Ярославич хоч саме він колись стояв у витоків цієї держави.